Примітивне мистецтво живопису зародилося наприкінці 19-го століття і панувало впродовж кількох десятиліть по всій Європі. 

Усі знали примітивне мистецтво за його простотою, спрощенню ліній образів, наївністю сюжетів, в основі яких лежало прагнення віднайти чистоту світогляду, що не піддається канонам свідомості цивілізацій. Воно не має передавати справжність зображення та відтворювати композицію форми і змісту – навпаки, «примітивні лінії» пишуться навмисно.

Джерелом натхнення художників-примітивістів було та є мистецтво давніх народів, зміни якого лунали крізь часи, аматорська творчість простого люду, малюнки дітей, тощо, однак своєю сутністю роботи художників дуже сильно відрізняються. Примітивне мистецтво, зазвичай, багатопланове та має досить високе естетичне значення.

Проте дуже часто «примітивістами» називають представників «наївного мистецтва», тобто тих, хто не здобув професійної художньої освіти, однак написав справжні шедеври, які увійшли до скарбниці світового мистецтва.  Своєю назвою «наївне мистецтво» походить від наївності та безпосередності дитячого світогляду. За своїм визначенням «примітивне» та «наївне мистецтво» дуже схожі між собою, тому дуже часто їх плутають, але вони мають одну суттєву відмінність: «наївне мистецтво» - то живопис непрофесіоналів, коли «примітивне мистецтво» - це стилізований живопис професіоналів, який  де-які знавці відносять до тих течій, що стали точкою відліку життя мистецтва авангарду 20-го століття.

У світі мистецтво примітивізму найбільш яскраво представлено іменами Анрі Матісса, Поля Гогена, Пабло Пікассо, а також українським іменем - Марії Овксентіївни Приймаченко.

Тож ким була ця  постать, яку ставлять в один ряд із художниками, відомими на цілий світ?

А була вона звичайною жінкою із українського села. Сім’я Марії Овксентіївни мешкала на Київщині, у селі Болотня, де у 1909 році і народилася майбутнє відома майстриня.

У 6-7-літньому віці дівчинка захворіла на поліомієліт. Із часом біль від недуги минув, проте одна нога залишилася нерухомою. Так прекрасна жінка стала «Марійкою-кривою», як її відтоді почали називати у рідному селі.

Це був не кінець яскравого життя – доля положила початок мелодії биття сильного серця.

Марія Овксентіївна дуже швидко виросла, стала по-дорослому серйозною та неабияк спостережливою. Із того часу всі предмети, що оточували жінку, стали героями її казки. Якої саме? Вона нам показала - у своїх картинах.

Чи хотілося б вам приручити звіра? То не хвилинна розвага, а довготривала праця душі. Приручити звіра означає серцем побачити його неповторну своєрідність серед розмаїття живого світу. Саме таке серце – добре та чуйне - мала народна майстриня. І ним малювала. А малювала вона граціозність польоту пташки, незпинність цвітіння квітів та могутність постаті тварини. І все це було наділено кольором і довершеністю. Тут - життєва емоція живої людини – її самої. «Чому ви не малюєте людей? - питали Марію Приймаченко. - Як не малюю? Це ж і є люди. Де ж там люди? – знову питалися. – Люди там завжди є. Це я».

Тоді птахи та звірі назавжди привернули її серце – і вже ніколи не відпускали від себе. І їй вдалося приручити той дивосвіт – по-своєму приручити.

Сьогодні ж увесь світ дивиться на картини народної майстрині, а з них на світ дивляться фантастичні тварини.

По її картинах гуляють знайомі незнайомці. Художниця прикрашає їх дивними візерунками: то можуть бути цяточки, кружечки, квіточки, тощо.

Однак то не тільки кольори і візерунки, не спрощені лінії реальності та не граціозність природи, що приковує до живопису майстрині, - а погляд, яким дивляться картини на нас, - то погляд живої людини.

На полотнах художниці колір переливається у настрій, а настрій – у характер.

Люди кажуть, що вона не малювала, а співала пісню свого серця, розповідала казку душі. Прислухайтесь до її тихих, задумливих слів: «Я малюю лева і знаю, йому добре буде у нас, у колоссі нашої пшениці. Він стане добрим: йому буде подобатись, коли у нього на спині ліниво розтягнеться жаба». Художниця малює свого лева – не такого, як інші, - «прирученого» її серцем.

Доля вже знала, ким стане це дитя із сильним серцем.

У 26 років вона приїжджає у Київ на навчання до Школи народних майстрів, а через два роки її картини, аналогів яким не існувало на той час, так само, як і в нашому світі, презентують на Всесвітній виставці у Парижі.

Саме в Школі народних майстрів, Марія Приймаченко знайомиться з найвідомішим майстром Петриківського розпису Тетяною Патою. Саме Пата навчила Марію Приймаченко більш чітким та впевненим лініям. Після школи роботи Марії стають більш сміливими, вона не боїться кольорів та великих розмірів паперу.

У 1959 році Марія Приймаченко стає членом Спілки художників України, а вже через 7 років – у  1966 р. – нагороджується Шевченківською премією за цикл картин «Квіти – радість життя».

Влітку 1997 року серце великої української майстрині намалювало останню картину.

Марія Овксентіївна Приймаченко була жінкою, матір’ю, майстром – вона була і залишається українкою, входить в десятку кращих примітивістів світу. Вона – нескінченна гордість України.

Свою казку вона розповідає нам і сьогодні – через стільки років після останнього дня свого життя.  


11 января 2017 г. 13:21